Люди на Ревушках

Віра Федак сидить під хатою в Ревушках, розказує, що треба класти «в тлумачок». Покійного  чоловіка часом так із серцем називає «падло», але його хустку забере з собою на той світ. З ним збирала цеглу зі спалених навколо хатів поляків, щоб по війні якось поставити свою. А  її батько у війну завше клав збожжє високо, щоб сховати і тих же поляків і «молоденькую жидивочку» з дітками…

Раїсу Мартинюк війна повернула у своє рідне село через 50 років. Батьківська хата прийняла її і рятує. Вродили яблука. А в її окупованому Бердянську тим часом «референдум». Танки зайшли тихо.

Діана Поліщук цього дня покинула перебирати картоплю, аби розказати нам, що Ревушки мають шанси. І мусять оживати не тільки тоді, коли хтось щось проводить на сусідньому Вовчаку і туди повз Ревушки прямують люди. Вона вчителька, тільки не у своєму селі, бо у своєму школу закрили.

 * * *

«Чужих людей не буває. У нас, в Україні, всі свої», –  скаже нам тут симпатичний дядько, якому будемо пояснювати, мовляв, не думайте, що чужі якісь з фотоапаратом, ми просто журналісти.

Кілька місяців готуємо репортажі з волинських сіл і постійно пояснюємо людям, які дуже по-різному реагують на незнайомців із камерою, що – не чужі. Сільське життя фіксувати непросто. Мусиш іти в хати, заглядати за паркани, а часом в душі. Помічати ями на дорогах, церкви російські, закриті школи і ФАПи, зарослі цвинтарі і занедбані могили… Ловити смаки, хустки, спогади. Не застрягнути в минулому. Зафіксувати зміни.

Іноді села – колючі. Іноді – смачні. А бувають – теплі. 

Це було – тепле. Ревушки – заключне село у рамках медіапроєкту, який ми втілюємо на кошти, зібрані читачами, а також надані Європейським союзом і МФ «Відродження». Невеликий населений пункт на окраїні Турійщини, де зареєстровано трохи більше сотні людей, а живе менше. Ми вибрали його навмання: просто спинилися там, де добре…

Жменя хатів. Зачинена школа, бо бракує дітей. Залишки колгоспної бригади, на яку нинішні 80-літні бігали доїти корів. У центрі - магазин (теж тоді на замку) і розмальована зупинка, біля якої сільська фігура. Ми паркуємо автівку просто під хрестом і йдемо в люди. 

1. «Наш мер вийшов їм назустріч»

Вона була першою, хто просто спитав:

«Щось шукаєте, так?». 

Уже потім Раїса Мартинюк зніме хутку, вимиє руки, присяде під батьківською хатою. Уперше за 50 літ вона затрималася у своїх Ревушках на півроку. Бо зазвичай приїздила на літо. 

Зовсім юною, одразу після технікуму торгівлі поїхала у південний Бердянськ на практику. Там і лишилася, вийшла заміж, народила двох доньок, виховувала внуків… 

24 лютого була на роботі у їдальні своєї гімназії у Бердянську. У них було тихо. І танки з бетеерами зайшли так само тихо, каже вона, але наступного дня. 

«Наш мер вийшов їм назустріч, сказав, щоб заходили, але не стріляли. І вони зайшли. Він усе здав», – говорить жінка. 

Потім почало їхати багато людей із Маріуполя. Згодом більшість цих людей почала співпрацювати з окупантами. Так само частина місцевих. Раїса із донькою та внуками поїхала на Волинь. Ще одна донька лишилася в квартирі у Бердянську. 

«Он вчора у них був «референдум» той. Ми казали: що хоч роби, але не відкривай двері. Вони по квартирах ходили. І ні паспорта не треба, нічого – бери й підписуй бумажку. Вона не відкрила, пішли. А сусідка відкрила двері. Чоловікам, які голосували, ставили підписи за росію, вже сьогодні несуть повістки. Отак…» – зітхає. 

Тепер онук вчиться в Турійську на Волині, одна донька працює онлайн з хати в Ревушках, а інша – в окупації. У Ревушах вона прожила 19 років. У Бердянську – 50. Щоліта тягнуло в село. Гляділа тут маму. Коли мами не стало, їздила на канікули з онуком все одно.

Так вціліла хата, яка тепер дала їм прихисток. То – друга хата її батьків. Перша стояла на місці сільського магазину, і її зруйнували під час війни. Тієї ще… А цієї вона тут посадили город і зібрала врожай. 

3. «Розібрали клуб, бо завелися вужі»

Діана Поліщук прийшла сюди в невістки років 12 тому з сусіднього Свійчева. Їздить на роботу в Обеніжі. Працює там вчителькою. Разом з чоловіком виховує двоє дітей. Каже, що у селі трохи є таких сімей, як їхня, і всі вони не хочуть його залишати, навіть якщо змушені працювати деінде чи возити дітей у школу в сусідню Осу чи Бобли.Довгий час посеред села стояв руїною клуб. Поміж цегли завелися навіть вужі. Поруч була (і досі є) недіюча стара школа та трохи ціліший ФАП без медиків у ньому.Дітям не було збиратися. Не на руїнах же… Тому молоді батьки зійшлися і розібрали завалений клуб дотла. Цеглу здали, виручили 12 тисяч гривень. За ці гроші облаштували дещо на вичищеному майданчику. Тепер тут граються діти, стоять гойдалки.Громада задумала реанімувати єдину вцілілу будівлю (ту, в якій був ФАП). До війни встигли її перекрити і замінити вікна. Перед входом поклали бруківку і поставили паркан. Більшість усього робили самі, придбати допоміг нардеп від округу Вячеслав Рубльов, поклопотавши про виділення коштів. 

Вони не спиняються. На черзі – внутрішні роботи. 

«Просто війна: вона все спинила. Ми думали облаштувати таку велику обрядову кімнату, знести деякі стіни. Наші хлопці багато що можуть зробити самі. Але й у війну ми тут плели сітки. Наші люди активні: і печиво пекли, і продукти збирали, і якщо що, то ми – тут», – пояснює Діана. 

Вона тут з тих, хто вірить, що якщо стукаєш – відчиняють. 

Найбільше Ревушки, каже, оживають на літо: село гуде, бо сюди з’їжджаються діти та внуки, до батьків та бабів і дідів. Місцева дітвора дні народження йде тепер святкувати на місце старого клубу, де для неї дорослі зробили майданчик. 

«А ми тут косимо і прибираємо. Дітей вчимо не смітити», – усміхається Діана. 

У них все вийде, здається.

3. «Тико їм чіпляли такиї латки жовтиї»

Вірі Федак – 92. Вона тут найстарша. Виросла у сім'ї із 12 дітей. Батьки виїхали у Дніпропетровську область дразу по Другій світової, як була «тая вербовка». Там працювали, там померли, там поховані. Але вона вже хтозна скільки не була на ти могилах. Усі її сестри і брати «у світах». Коли згадує, де хто, то й забуває, як кого звати… 

«От дзвонила сестра із Кривогу Рогу, там так бомблять…».

Вірі було 8, коли польську владу у її селі змінили на радянську. А потім 11, коли в село зайшли німці і стояли тут кілька років. 

«Німаки були добрацькії», – каже баба. Хіба можемо ми нині уявити, що сьогоднішніх окупантів в Україні за майже сто літ хтось міг би так називати? У Віри Федак аргументи – дитячі спогади. 

«Тоді німці були, як я в школу ходила: і пуд лісом, і кругом. То я не раз як бігла зі школи, то через поле додом: боялася німців, – згадує, – але вони ж мене не зачіпали, бо я маленька – біжу та й біжу».

Її спогади про життя в окупації – то історії про те, як сусіди євреї ховалися у їхній клуні: «на збожжі». Там же батько Віри Степан Волошинський ховав і сусідів поляків. 

З історії

… «Цілий час до нас приходили. А потом їх винищили. Тико їм чіпляли такі латки жовтиї. А я пам'ятаю: ми двері вчиним і сміємося з них… Не тямили. Там була ще дівчинка моя ровесниця Рузя і хлопчик Янкіль. Ми дружили так хороше, нам так шкода… У нас була пара коней  добрих. Аж то німці сказали татові нашому, щоб запріг коней десь їхати. Ми й не думали ничого.  А вони посадили тих жидів і завезли десь туда в Охновку. Тато приїхав і нам так ни хоче сказати, де вони, так ни хоче…» 

***

… «В суботу, як палили в плиті, вони накладали у грубі дрова – і я ходила до їх розпалювати. Тико розпалити грубку. То за те, що я розпалю, жидивка мені ше дала тухлі жовти, дала таку кофточку хорошу, такий фартушечок білий… І я така довольна була, шо то жиди дали. А потом тато хоче мамі розказати, а ми ж чуємо…».***… «У нас було вісім гектарув землі, тато переховував тих жидів, шкодував. Вони сиділи на тому збожжі, пока їх забрали і понищили. Він шкодував і поляків, і теж переховував на збожжі, пока не понищили».  

***

… «Німци як були в нас, то кухня їхняя стояла пуд самею моєю хатою. Замєтіли, шо то в нас дітей багатенько. Німаки такі добрацькі були, нам давали їдло теє:  і маргарин несли (ше й нихто не знав, що то таке), каші такі різні. Все время каву варили. У мене була сестра Надя, найстарша. Десь побачили, що мама била їй вош на голові. І зразу прийшов такий, шо мало-мало шо вмів говорити, і приніс бутельку, в тий бутельці небагатенько мазі. Каже: «Візьміть тиї дітки помажте голови, і не буде. То нам мама як помили, то вірите, шо мені здається, я до тих пор вошей ни мала в голові!».

***

… «Возив їдло оден німець. Він мав семеро дітей, був такий худенький. То ви знаєте, шо його нікуда ни посилали, тико з кіньми. А були такії, шо до нього кажуть: «Ти скажи «гаряче гумно носом», а він і каже, повторює. То шо ми з тих німців висміялися… А ше був рускій плєннний з ними, такий Ванька. Іван Чудєсний, так говорили, ну. І йому теж: «Кажи «гаряче гумно носом», а він не понімає, то шо ми висміємося,  дітвора насходиться…».

***

… «А вже як тиї німці відступали, вже як їх гонили, то в сусіда через дорогу, який мав два хлопці, взяли одного, Павлушу, з конем і возом. То та баба скіко була, то ціле життя по ворожетах все ходила і ворожила, ворожила. Дехто казав: нема, дехто – живий. Так він не вернувся, той Павлуша». Але навіть у буднях тут багато кольору!

***

… «Таке було село: хатиииии туда гет за могілки і кругом. Там така кольонія. Ми, маленькі, корови пасли:  пастовень такий був…».

***

… «Ми ше як малиї були, то мама брали кутника і напихали мнясом. Різали великими кусками мнясо, там сала трошки. І запихали, солили крепко, зашивали його і вішали на горі. То кутник звалося. А водного року кутника повисили, то ми, малі,  шо? Полізли на гору, кутника відкрили, та й полізли потім другий раз, а там – хробаки завелися. Люди, ми вже так переживали, де його подіти, шоб тато не бачив. Викинули десь багато собаци. А собака такий красівий був, рабенький. Ну, то шоб були того мняса йому накидали і налили води чи шо. А то він, бідненький, як наївся і здох. І ніхто не знав, чого і що. А то через кутника!».

***

… «Як жилося при радянськуй? Було різно: і добре, й пагано. То нога боліла, то рука боліла. Як ми строїлися, було дуже трудно. Поляків били, хати палили. А потім ми з хадзяїном строїлися. Боже-боже, як ми мучилися, ту цеглу збирали з тих мурів. Їздили кругом і збирали тиї мури з хатів поляків. Бо більше не було з чого».

***

… «Чоловіка звали Іван. Розписалися, шо я й ни хтіла. Він старіший був на сім років і штири місяци. Але вже двацить оден рік і більше з місяцями, як його нема. Похований. Він все до матира: давайте метрику, а мама ни в якую. А посля поїхав сам, падло, взяв, тую метрику, достав, завів туда, де розписуються. А тая, шо розписувала, каже: «І ви така молоденька, а він вже старший на багатенько…». О!  А я шо буду казати? Мовчу. Розписалися».

***

… «Там у мене було кухро. Тоді так було трудно з тею одежею: подушчина одна велика, друга маленька, третя ше меншенька, радно вовняне, годіялце якесь. А платтів то ми мали трохи, бо наш тато як був в Германії (він аж туди зайшов, не був не раняний, нічо), то нам, правда, прислав. І мамі, і нам платтів, товару багатенько. А вони ж там того німця розбивали… Мама нас обшивала. І тиї плаття були такі гарні, шо вже як підем на мУзику…» .

***

… «І зробили вже мені карточку на могілки, як умру. Та й такую вже з молодеї».

***

… «Стоїть моя хата порожняя на конці села. У мене там лежить той тлумачок. Там всьо зав’язане в хустку. Кладуть у тлумачок, як хто. У мене там дві сорочки, ліфики повикидала, хусток двоє – все по дві. А є ше така хустка цеглова! Як мені було 16 років, чоловік купив. Він усе тую хустку любив. Шо я нею натішилася, як їздила колись по поїздові де… На мене люди зглядались, бо тоді ж такої не було. Така велииика! Тико неї муль поїла трохи в шафи.Він вже слабий був і каже до мене: «Чого ти не сходиш теї хустки». Кажу: «Ти слухай, куда я тую хустку замотаю і пойду? Я як умру, то замотаю з собою». Уже його двацать оден рік нема, а вона в мене там та хустка з френзелями, цеглова, тико поїджена».

 Ми наслухалися історій про Ревушки і колись, і тепер. Йшли вулицею і ловили гарні кадри. Під хрестом стояла наша автівка. Під нею лежала гірка повних торбин. У бузковій із написом «Romantiс» були: баночка грибів, баночка огірків, баночка помідорів, виноград, в інших – гарбузи… 

Оглянулися, щоб побачити, хто це тут раптом в «чужому» селі для «чужих» наскладав гостинців: під своєю батьківською хатою стояла Раїса Мартинюк із окупованого Бердянська. Махала рукою, а поруч в ногах – ящик яблук… 

«Тільки візьміть, тільки візьміть», –  просила вона.  Невже хтось міг би не взяти? Це найкращий фінал проєкту «Занесло в село» на «Першому», який міг би бути.«Усе буде добре, все буде Україна!» – гукнула нам в дорогу Раїса…

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК.