Дати у календарі, що зобов'язують пам'ятати

Очільник Соловичівської громади і боєць ЗСУ Ярослав Кашуба мріяв розвивати рідні села... після Перемоги

У календарі національних свят України стоять поруч дві дати: 6 грудня – День Збройних сил України, 7 грудня – День місцевого самоврядування.  Це – випадковість, але, зважаючи на нинішню війну в Україні, багатьох людей, відданих свої рідній землі, ми можемо вітати ці два дні поспіль. Зокрема, у Турійській селищній раді розповіли, що нині у лавах Збройних сил України воюють турійські депутати Юрій Пушкарський та Василь Мазурик. У військових рядах також Алім Шульга, Юрій Нестерук, Валентин Сарахман і Андрій Полячук. Є наші депутати і серед активних волонтерів, які дуже суттєво допомагають армії та людям постраждалим від воєнних дій. Значну допомогу надають і депутати обласної ради від Турійщини та керівники сільськогосподарських підприємств нашого краю.  Ми переконались, в тому, що всі, кому небайдужа доля України, гуртуються у цей непростий час і роблять хто що може заради Перемоги. Але особливе слово у ці дні варто сказати про багаторічного очільника Соловичівської громади Ярослава Івановича  Кашубу,  який багато зробив для розвитку трьох сіл колишньої Соловичівської сільської ради, а нині старостинського округу -  Солович, Кустич, Обениж. Ярослав Іванович умів  згуртувати  громаду, його господарський розрахунок завжди був обґрунтований, тож люди  до нього прислухались й поважали, називаючи «наш Іванович». 

Коли  розпочалась російська агресія на Сході він пішов добровольцем в АТО. З  початком повномасштабної війни знову взяв до рук зброю і героїчно загинув, захищаючи українську землю, разом зі своїм земляком і хорошим другом  Олександром Лапчуком.

Народився

 Ярослав Іванович 26 січня 1963 року в Соловичах, мав старшу сестру Зою.  Його батьки також працювали у місцевому самоврядуванні Солович, батько у непростий переломний час був головою сільської ради, згодом  мама – багато років - секретарем. Тож з дитинства допитливий, уважний  хлопчина поринав в сільські турботи. Після закінчення школи  (спочатку восьмирічної в Соловичах, потім – середньої у Турійську) Ярослав,  як справжній чоловік вибрав для себе службу в  органах внутрішніх справ.  Він віддав цій робот

і понад 20 років. 

 -Я не боюся труднощів, мені не страшно брати до рук зброю. Ніколи в житті не думав про особисту безпеку, -– розповідав про себе Ярослав Іванович.

Пригадуючи  90-ті роки минулого століття,  він  казав, що коли був на службі в ОВС на посаді командира роти "Беркут" у Ковелі,  доводилося затримувати на ринку озброєні злочинні групи.

– Члени банди вимагали у "перекупщиків" гроші за право займатися торгівлею. Нам вдалося затримати всіх членів групи. У велелюдному місці завдяки кваліфікованим діям міліції ніхто не постраждав. Таких банд на той час формувалося в Ковелі багато, але ми вчасно присікали їх діяльність на початкових стадіях, – розповідав Ярослав Іванович про ті події журналістам.

Про службу в ОВС у нього було й  чимало інших  цікавих історій. Зокрема розповідав, як особисто довелося знешкодити п’яного озброєного ковельчанина, який, зачинившись у квартирі, із мисливської рушниці цілився по перехожих. "Операцію" правоохоронець провів успішно: ніхто не постраждав. Вийшовши на заслужений відпочинок, Ярослав Іванович переїхав додому у рідне село, взявся господарювати, утримував живність, дуже любив коней, розвивав свою справу. А з 2006 року громада трьох сіл одноголосно обрала Ярослава Івановича  Соловичівським сільським головою.

Без прихованого захоплення Ярослав Іванович завжди  згадував всі свої дітища – особливо, чималий  стадіон, який облаштував у рідному селі, тоді землю під поле нарівні з односельчанами від каміння перебирав сильними мозолястими руками. Спільно з односельчанами ремонтували й дитячі садки у Соловичах та Обенижах, будинок культури у Кустичах, ФАП в Обенижах. Розвивались й інші заклади соціально-економічної інфраструктури, а також культура, спорт. Сільський голова дбав про патріотичне виховання дітей та молоді, залучав хлопчаків та дівчат до лав козацтва. В Соловичах діяли спортивні секції для дітей, славилися  на всю Волинь аматорські народні колективи села, серед них – драматичний. Цей унікальний  сільський театр, у якому грав і Ярослав  Кашуба, щорічно давав прем’єри  вистав за творами українських класиків. А на березі славнозвісного соловичівського озера проводились різноманітні заходи і сільського, і районного, і обласного масштабів.  

Ярослав Іванович займався багатьма видами спорту, тренував сільську молодь, був головою районної федерації футболу. Натхнення йому додавало те, що мав улюблену роботу, велику й дружну родину - громаду й свою міцну сім’ю.  26 січня в сім”ї Ярослава Кашуби було потрійне свято, бо цього ж дня народилася його дружина Ніна Степанівна та внук Назар. Свою дружину Ярослав Іванович зустрів у рідних Соловичах,  хоч вона білоруска, із брестського Століна.

–- Була старшою дружкою на весіллі в подруги, а я дружком у жениха. Так і звела доля. Прожили стільки літ щасливо, доньку й сина виростили, четверо онуків маємо, козаків! Всі спортом займаються, як дід. І перед ними мені не соромно. Бо я виконав свій чоловічий і громадянський обов’язок. – розповідав Ярослав Іванович волинським медійникам.

Коли розпочалися протистояння на Сході і перші бойові дії, будучи сільським головою, Ярослав Іванович понад два місяці волонтером їздив у східні області України. Побував практично на всіх блокпостах Донецької та Луганської областей, де несли службу односельчани. Передавав бійцям формений одяг, засоби захисту, продукти харчування, які збирали усією громадою.

- Боляче було особисто розносити повістки молодим хлопцям, які не те що автомата в руках не тримали, в армії ні дня не служили, розповідав він .  -  Я ж - фізично здоровий і підготовлений – сиджу вдома. Довго оббивав пороги військкоматів, просив, щоб призвали, але, на жаль, скрізь відмовляли. Моя душа не знаходила спокою доти, доки друзі не розповіли про набір до роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь».

Тож  у серпні 2014-го Ярослав Кашуба добровольцем пішов в АТО, хоч за віком уже був непризовним. Тоді він «помолодшав» на два роки, виправивши рік народження 1963-ій на 1965-ий у військовому квиткові. І був зарахований до волинської роти спецпризначення «Світязь». Дружина не перечила, бо знала, що даремно. Далі було три місяці посилених тренувань на базі міліцейської школи в Сокиричах. І вже з грудня волинські спецпризначенці були під Дебальцевим, контролювали містечко Вуглегірськ, допомагали військовим орга-нізовувати опорні пункти.

- Спочатку з нами мінометники були, а потім у них пройшла ротація. Молодих хлопців прислали на першу лінію без жодного бойового досвіду. Я приїхав до них, якраз обстріл почався. Ми то вже звикли, а вони підбігли до мене, трусяться, пацани по 18-19 років. Бачу, капєц їм буде. Потім на тому опорнику вони й погинули, частина в полон потрапила… –- Розповідав у інтерв’ю Ярослав Кашуба.

26 січня, у день народження  Ярослава Івановича, до «Світязя» на передову приїжджала народний депутат Тетяна Чорновол. Подарувала імениннику каліматор – приціл до автомата. Але побула недовго, бо почався обстріл і її швиденько евакуювали. Наступні два дні стріляти почали ще більше, а 29-го стало геть спекотно. Не зрозуміло було, що робиться, бо стріляли звідусіль. Танки російські під’їжджали вночі, вистрілювали весь боєкомплект і від’їжджали. Волинські спецпризначенці, які базувалися в школі-інтернаті, ще не знали, щохи наших зі «Світязя». Ми були у сусідньому зі школою будинку. Зима, мороз лютий, щоб зігрітися, зберемося до купки, покуримо, кави поп’ємо, і знову розходимося по точках. Стріляли по черзі, то важкими боєприпасами, то нашими, легшими, щоб економити арсенал. Ворожа сторона кілька разів присилала переговорників із білим прапором. Я виходив на зустріч з ними. «Сдавайтесь, все бесполезно! У вас сорок минут на роздумие». Послали їх ми дуже далеко. Їхні позиції були поруч, і сєпари весь час кричали: «Дєд»(позивний Кашуби), сдавайся!» - розповідав Ярослав Іванович.  

31 січня «Світязь» вкотре викликав вогонь на себе. І як тільки відпрацювала наша артилерія, а російська піхота ще не пішла в атаку, отримали наказ відходити…А далі був марш-кидок довжиною у 20 кілометрів по снігові, у повному спорядженні, кожен ніс на собі до 40 кілограмів зброї, набоїв, гранат. До того ж балка виявилася замінованою. Врятувала стежечка, що проклали собаки, по їхніх слідах бійці й пересувалися трьома групами, ідучи слід у слід…

Після Вуглегірська Ярослав Кашуба виконував обов’язки командира «Світязя», ще півроку служив за контрактом у розвідці 14-ї бригади.  У місцевій пресі тоді писали, як у зоні АТО голова Соловичівської сільської ради Турійського району, боєць спецроти «Світязь» Ярослав Кашуба виконував завдання із забезпечення громадського порядку, боротьби із тероризмом та незаконними бандоформуваннями.  Він і там  став лідером громади, якого люди встигли полюбити.

У 2016-му Ярослав Кашуба повернувся до мирних справ у Соловичах, односельчани знову обрали його своїм лідером. Він дуже дорожив бойовим братерством, його хлопці приїжджали у Соловичі у річниці виходу із Вуглегірська. А  бойового побратима Юрія Зеленчука  Ярослав Іванович попросив переїхати жити у Соловичі…

Коли ж почався повномасштабний наступ росії  Ярослав Кашуба із двома десятками своїх односельчан знову пішов воювати у ЗСУ. Але й  з  передової продовжував опікуватися рідними селами.  Він героїчно загинув у запеклих боях  в Запорізькій області 16 травня…  

– Найбільша радість для мене зробити щось хороше людям і бачити результат. Ціную кожну хвилину свого життя, кожну секунду бережу, аби не пройшла марно. Адже стільки ще планів у рідному селі не реалізовано, іще більше не завершено, -–  розповідав  Ярослав Іванович,  -– у мене є ще дві великих мрії – у рідному селі розвивати зелений туризм. Я її обов’язково втілю в реальність тільки тоді, коли реалізую першу.

А його  головна мета,  переважила все  – захистити  рідну землю, аби  Україна була для українців. Заради  цього він  пожертвував найдорожчим – своїм життям...

За якийсь час після смерті  Ярослава Івановича його добрі знайомі – розвідники і з Запоріжжя, прислали електронного листа турійчанину, товаришу Ярослава Кашуби Василю Гуту.  Писали, що  відмінно спрацювали по російському окупанту. Йшлося про атаку на колону ворожої техніки із 12 танків, 4 УРАЛів, 8 БТР, 3 БМП, 7 тентованих КамАЗів, 3 САУ та 2 установок, схожих на «Буратіно». Загалом  було 39 одиниць. За твердженням свідків, втікали від обстрілів 5-6 одиниць. За попередніми даними знищено чи пошкоджено було 32-33 одиниці... 

 «Це за Ярослава! Царство йому небесне!» – писали розвідники. І за інших полеглих  Героїв  також... 

Підготувала Світлана ГОЛОТЮК.