Мовою серця

 СПОВІДЬ ВДОВИ ГЕРОЯ

Коханий мій, я сильна і тримаюсь. 

Для наших діток стала мама й тато. 

Буває, через сльози посміхаюсь.

Хоч радості без тебе небагато.

Борис, ти подивись на мене з неба. 

Щоб сили своїм поглядом додати.

Синочка народила я для тебе, 

він копія маленька свого тата.

Кати з грудей моїх забрали душу. 

Чорна хустина мої коси вкрила. 

За тебе, рідний, жити тепер мушу. 

А син і доня – сила мені й крила.

Буває, заболить під серцем рана. 

Так хочеться на цілий світ кричати:

– Сили небесні, 

                       поверніть мені Бориса. 

Героїв вже на небі так багато!

Щасливими були лише два роки. 

На крилах мрій хотілося літати.

Я досі чую поруч твої кроки 

і поспішаю двері відчиняти.

Найкращий в світі, чоловік і тато.

Який руками все умів зробити. 

Хотів будинок свій добудувати 

і разом діточок наших ростити.

Любив село, природу, ліс і поле. 

Вмів сіяти, орати і косити. 

За що ти так несправедливо, доле.

Борису так судилось мало жити?!

Син народився – ти його не бачив. 

Маленького не встиг на руки взяти.

Доня, Юстинка, теж буває плаче, 

біля вікна чекає свого тата.

А ти у снах вертаєшся до хати. 

Говориш тихо, лагідно зі мною.

– Я не хотів так рано помирати. 

Та доля нам написана війною...

Як заревіли в лютому гармати. 

Над Сходом піднімався чорний дим.

Пішов ти Україну захищати, 

і обіцяв вернутися живим.

Жили молитвами за тебе і дзвінками.

Просили Бога, щоб беріг тебе в бою.

З тобою поруч, 

 я завжди була думками.

І говорила, що чекаю і люблю...

Не знаю, де взялися в мене сили,

коли навіки розлучили нас. 

І почула страшне слово "Вбили"!

У цю хвилину зупинився час.

Везли селом. Всі на коліна стали. 

А я не вірила, що в домовині ти. 

Трималася, хоча душа кричала, 

хотіла сина, що під серцем зберегти.

Лише просила нас не залишати. 

У інший світ так рано ще не йти.

– Скажи, яке ім'я синочку дати 

і як без тата буде він рости?!

І побратими сльози не ховали. 

Друзі усі прощатися прийшли.

А тоді домовину ту забрали 

й на цвинтар, до могили понесли.

Вітри і люди разом голосили. 

А я ніби почула голос твій.

— Не плач, кохана. Моє тіло вбили. 

Душа з тобою. Ангел я. Живий.

Часом, сама я вірити не хочу. 

Здається, мені сняться страшні сни.

Прокинувся. Розплющу свої очі. 

Борис поруч живий. Нема війни...

Повік очей коханих не забути. 

Та мушу жити з болем і бідою. 

І ради діток маю сильна бути, 

аби Борис пишався з неба мною.

 Автор Соломія УКРАЇНЕЦЬ.